Місто

Танкіст з позивним “Меч-12”

Продовжуючи серію розповідей про наших героїчних земляків – старокостянтинівців, що стали на захист нашої Вітчизни – України, сьогодні розповім про надзвичайно скромного та толерантного сержанта Олександра Щура, стрільця-зенітника роти охорони нашої авіаційної бригади.

Початок читайте тут: Дика качка та Загін “Дика качка” (продовження)

В свій час Олександр проходив строкову службу у механізованому полку в Чернівцях на посаді командира танку, потім була служба за контрактом у нашій авіаційний частині. Часи були не прості, військовим платили мало та не своєчасно, і Олександр на той час вже одружившись, змінив військову форму на цивільний одяг. Працював на будівництві у Києві, Хмельницькому, протягом п’яти років у “Ясені”, а останніх два роки на Старокостянтинівському цукрозаводі. Коли почалась війна Олександр, як патріот та підготовлений військовий, розуміючи всю відповідальність, був готовий до святого обов’язку кожного справжнього чоловіка – захисту України. Його час прийшов на початок осені 2014 року, 3 вересня з військкомату його направили до Гончаровська, де формувалась танкова частина. Хоча пройшло п’ятнадцять років після строкової служби, в короткий термін Сашко увійшов у військовий стрій, відновив навички, пройшов підготовку, бойове злагодження та 16 жовтня у складі 1 роти 1 танкової бригади відбув у зону проведення АТО у Донецьку область.

В базовому таборі отримали штатну бойову техніку, старенькі танки Т-64 БВ. Проводили їх ремонт та введення в стрій, під час таких робіт танк загорівся через закорочення електропроводки. Екіпаж врятувало те що не вибухнув боєкомплект. Після цього випадку отримали інший танк, більш новіший, на якому Олександр з екіпажем воював до вересня 2015 року.
Під позивним “Меч-12” екіпаж Олександра був направлений під Волноваху, а пізніше до Гранітного для підтримки механізованих підрозділів. Одна присутність броньованого “медведика” на взводному опорному пункті надавала піхотинцям впевненість та надихала на успішне виконання завдання. Влучним гарматним вогнем екіпаж знищив декілька вогневих позицій російських найманців та відбив у них бажання атакувати наші позиції.

Oleksandr

В грудні екіпаж сержанта Щура був перекинутий під Донецький аеропорт в село Тоненьке, де вони у складі взводу виконували надзвичайно складну і відповідальну задачу по вогневій підтримці наших “кіборгів” в аеропорту. Виконувати завдання прийшлось в районі метеовежі, з с.Опитне по с.Спартак, де були сконцентровані основні сили незаконних збройних формувань. Це був чи не найважчий період для Олександра та його бойових товаришів. Влучити у ворожі позиції потрібно з такою ювелірною точністю, щоб не постраждали свої хлопці. Та й ще самі не раз і не два попадали під ворожий артилерійський обстріл російських та сепаратиських підрозділів, яким надзвичайно дошкуляли українські танкісти. Там же танкісти відчули на собі що таке “Гради” та російські фосфорні снаряди. Позицію змінювали постійно, щоб не засікли коректувальники і не накрили. Важко було координувати свої дії з іншими екіпажами та штабом через нестійкий зв’язок. Екіпажі танків 1 роти були готові в любу хвилину вирушити на допомогу нашим бійцям до самого аеропорту, але такої команди не діждались. Вправним вогнем екіпаж Олександра знищив кілька одиниць техніки ворога.

Екіпаж Олександра виконував певні завдання з прикриття відомої нашим шановним читачам з попередніх публікацій, позиції “Зеніт“, який обороняв підрозділ “Дика качка” у січні минулого року. На одному з постів Олександр познайомився з земляком – старокостянтинівцем, капітаном Валерієм Чайкою.

Після важких кровопролитних боїв, коли повністю був зруйнований термінал аеропорту та підірвані рештки захисних споруд, а останні вцілілі захисники ледь вирвались з лещат смерті, підрозділ Олександра був перекинутий під Мар’їнку. Там на танки встановили сучасні радіостанції “Моторола’’, що значно покращило питання зв’язку та взаємодії з іншими екіпажами та підрозділами.

Враховуючи набутий бойовий досвід Олександра, його високі командирські навички, екіпаж був приданий 20 окремому мотопіхотному батальйону та два місяці перебував на взводному опорному пункті під Верхньоторецьким. Унікальність цього населеного пункту була в тому, що село на той час було розділене навпіл між українськими військами та бандформуваннями сепаратистів.
Сім піхотинців і екіпаж нашого земляка виконували наказ командування утримувати визначену ділянку фронту. Частіше танкістам приходилось воювати як звичайним піхотинцям, економити танковий боєкомплект та не демаскувати бронемашину, попереджуючи наміри диверсійно-розвідувальних груп ворога проникнути у тил нашої території. Постійні артилерійські обстріли, до яких не можливо звикнути попри певний досвід, коли по звуку снаряду чи міни, що летить на досвіді визначаєш його калібр та тип гармати чи миномету і радієш від того, що це не твоя міна чи снаряд. “Свою” як звісно не чуєш. Крім артобстрілів надзвичайно дошкуляли ворожі снайпери, що вели прицільний вогонь по позиції, а ти не маєш права надати гідну відповідь, тому що діють Мінські угоди. І коли вже зовсім стає важко і ворог насідає, тільки з дозволу командира маєш право на вогонь у відповідь. І тоді майстерність екіпажу визначається в тому, щоб швидко запустити танк, зайняти бойову позицію і мінімальною кількістю снарядів вразити ціль ворога, і назад в укриття, щоб не потрапити під обстріл. Сашку та його підлеглим це вдавалось. Вищим пілотажем екіпажу було знищення спостережного пункту ворога мінімальною кількістю снарядів, після чого наступив певний спокій на деякий час. В умовах обмеженої кількості боєкомплекту, харчів та води, доставка яких по місцевості, що находиться під постійними обстрілами для служб забезпечення була ой яка не проста річ, екіпаж “Меч-12” з честю виконав поставлену бойову задачу.

Невеликий відпочинок для екіпажу, коли можна спокійно виспатись та привести себе у порядок, провести обслуговування танку закінчився швидко. А дальше сумнозвісна Мар’їнка, яку ніяке перемир’я та Мінські угоди не торкнулися, на підтримку 28 бригади.

Під час боїв і невдалого наступу російських військ, кадирівців та іншої наволочі на Мар’їнку, на початку червня рота нашого земляка прикривала стратегічну дорогу на Курахове.
Досвід та рівень підготовки Олександра, як командира танку, його інтуїція дозволила екіпажу без втрат протягом 11 місяців безперервного перебування у самому пеклі боїв залишитись неушкодженими. Не було втрат і в 1 роті, у складі якої доблесно воювало 22 подолянина. Поруч з Олександром пройшли все горнило війни і інші наші земляки Олег Гаврилюк з Заслучі та Сергій Бистріцький з Самчиків. Бог оберігав цих мужніх хлопців, їх оберігали молитви рідних та близьких.

Oleksandr
Олександр Щур
На війні Олександр став по іншому відноситись до багатьох речей, змінив ставлення до таких важливих понять, як життєві цінності, дружба, довіра, чоловіче слово. За довгі місяці вимушеної розлуки по іншому став відноситись до сім’ї. Подорослішали діти, дочка Марина та син Іван, які надзвичайно скучили за батьком.

Звільнившись та відпочивши з сім’єю декілька тижнів, Олександр вже не міг залишатися осторонь і повертатись до мирного цивільного життя в той час коли продовжується війна на Сході. Командир авіаційної бригади з розумінням поставився до бажання бойового сержанта продовжити службу за контрактом, і зараз Олександр проходить, як було зазначено вище, службу у роті охорони. Набутий бойовий досвід, зразкова поведінка, висока виконавча дисципліна, простота та щирість Олександра дозволяють йому бути прикладом для молодих військовослужбовців підрозділу у виконанні службових обов’язків.

І якщо виникне потреба їхати на Схід, Олександр виконає завдання не вагаючись, тому що він ЗАХИСНИК УКРАЇНИ!

Теми

Сергій Жмурко

майор ЗСУ, прес-офіцер в/ч п/п В2806 (офіцер з безпеки групи цивільно-військового співробітництва м.Авдіївка у червні-серпні 2015 року), голова ГО «Спілка учасників АТО міста Старокостянтинів»

Схожі статті

1 thought on “Танкіст з позивним “Меч-12””

  1. За особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі гвардії сержант Щур Олександр Валерійович гідний державної нагороди.
    Командир МЕЧ-10

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.