Місто

Кожен українець, який не вважає себе свинопасом, то є — козак!

Маємо велике бажання, шановний читачу, познайомити вас з неординарною людиною, нашим земляком, котрий задумав і робить дуже важливу справу для майбутнього України. Сподіваємося, що таке заочне знайомство знайде у вашому серці не просто розуміння, а й спонукатиме до активної підтримки відродження національного виховання. Бо час повернути до витоків, які єднають нас із рідною землею, природою, об’єднують нас, українців?

Федір Лавров

КОЖЕН УКРАЇНЕЦЬ, ЯКИЙ НЕ ВВАЖАЄ СЕБЕ СВИНОПАСОМ, ТО Є — КОЗАК!

Коли слухаєш полум’яну, пристрасну мову старокостянтинівського козака, Федора Лаврова, усвідомлюєш: це – людина високого духу, благородної мети, романтик, лицар, який здатний служити ідеї і мрії до кінця. Він і зовні — справжній, вусатий, засмаглий козак-січовик, мовби з полотна Рєпіна, Манастирського чи Дерегуса, з когорти тих відчайдухів-орлів, які не відсиджувалися на печі, не шкодували живота, а віки і століття мчали бистрими гарячими конями від села до села, від містечка до містечка, боронячи рідну землю від татарви, ляхів, усіляких навісних зайд… А глянеш на величезні, міцні, мозолисті руки — і впізнаєш селянина-хлібороба, чесного трударя від землі з відкритим, добрим, щирим серцем, котрий на своїх дужих плечах, на своїх спрацьованих руках і тримає цей світ.

Козака без коня не буває. Кінь – це побратим, товариш вірний. Хто конем правує – той відважний, мужній, розумний, справжній чоловік. Так казали наші пращури, які на цій справі розумілися. Бо кінь – сакральна, сонячна тварина – боягузові, нікчемі не підкориться. Оце садили хлоп’я у шість літ на коня і вже бачили: буде з нього козак-оборонець чи тюхтій-свинопас. Федір Лавров з самого дитинства до коней душею припав. Як і його прадід, і дід, якому довелося своїх шістьох коненят віддати в колгосп. От і у великій сім’ї Федора Олексійовича (а вони з дружиною виростили чотирьох дітей, мають вісьмох онуків) поруч з усілякою живністю, коровами, нутріями завше коні доглядалися. І то не так собі кінь, як звичайна тяглова сила в господарстві, а як для вправного вершника – кмітливий і вишколений товариш, що вміє сідло носити, команди виконувати.

Про що мріяв Федір, дбайливий господар, багатодітний батько, складач потягів на залізниці? Який ще з юності займався спортом, боротьбою, вправами на перекладині, вивчав українську історію, літературу, історію козацтва та державотворення? І за дідовими розповідями, спогадами батька, котрий юнаком побував на каторжних роботах спершу у фашистській Німеччині, а одразу після цього шість літ – на будовах Печорлагу, – формував своє ставлення до тоталітарних, україноненависницьких режимів.

— Зі створенням незалежної Української держави, — розповідає Федір Лавров, який усім серцем сприйняв втілену мрію мільйонів «і мертвих, і живих, і ненароджених» українців, — підтримуючи потуги патріотів, об’єднати народ довкола державотворчих ідей відродження рідної історії, мови, традицій, загорівся бажанням здійснити кінний похід із земляками-козаками через всю Україну зі Старокостянтинова на Запорізьку Січ. Було б чудово, якби це зробила молодь під гаслом утвердження української мови, привернула увагу ровесників і в Центральній, і в Східній Україні. Тому я й за думав і організував молодіжний кінний клуб. Дітей люблю, ладити з ними умію. Коні – це моя стихія. Спершу було двоє коней. Нині — чотирнадцять. Дітям займатися дуже подобається. І хлопцям, і дівчатам. Приходять зі Старокостянтинова, із ближніх сіл. Заняття — безплатні. Аби лиш вони мали бажання. Аби лиш доброму вчилися. Діти починають усвідомлювати: без праці над собою, самовдосконалення опанувати мистецтво спілкування з конем неможливо.

Козаки Старокостянтинів

Скільки дітей входить в клуб? «Хтозна… — усміхається Федір Олексійович. — Обліку не ведемо. Мабуть, десь за п’ятдесят буде, якщо це влітку. У холодну ж пору я заборонив вишкіл. Безпека дітей — понад усе». Багатьом цікаво, та не всі залишаються. Тому що це, як каже Федір Олексійович, «не просто, щоб прийшов, похитався, покатався і пішов», ні. Це — велика відповідальність, мистецтво пересилити себе.

— Спершу, — пояснює, — розказую правила безпеки. Кінь не любить запаху спиртного, цигарок, ззаду до нього не підходь і так далі. Кінь любить повагу і силу. Я раджу новачкам ближче знайомитися з досвідченими нашими вершниками, переймати від них уміння. Доручаю неофітів — наставникам: хто кому більше за характером підходить. І не можна, наголошую, на зауваження реагувати образою, а треба виконувати доручення. Бо, щоб в житті чогось добитися, людина повинна в серці мати мету і йти до неї, долаючи усі перешкоди, знаходячи сили, упавши, піднятися і рухатися далі. Життя — то є боротьба. У природі, на землі і в небі, кожне старається вижити: не дрімай — бо ковтнуть, не падай — бо затопчуть. А ми, люди,— частинка природи, і за своє життя, свою долю треба боротися. Манна з неба не буде сипатися нам, розумієте? Як в гарній українській пісні: «За синєє небо, за жовте колосся боротися треба, щоб краще жилося». Честь і гідність для козака — понад усе. Старших і товаришів — поважати. Поганих звичок позбутися, бо інакше відправлю за шлагбаум. Кінь — це друг, до хазяїна звикає, як собака. Діти вчаться ходити біля коней: чистять, заплітають, купати на річку водять. У мене більше кобилиці: вони покладистіші, спокійніші. І щоб ви знали, якщо дитина доглядає за коником, то вже дуже бережно починає ставитися до тварини, звикає. Вже й ревнують, коли хто інший їхнього улюбленця сідлає.

Далі буде…

Газета «Подільські вісті»
Д. Гостинна

Теми

Сергій Пікуля

Автор, адміністратор та головний редактор сайту starkonnb.info. Голова комітету громадської організації "Старокостянтинів небайдужий". Більше про автора.

Схожі статті

1 thought on “Кожен українець, який не вважає себе свинопасом, то є — козак!”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.