Місто

Кінь – і побратим, і лікар

Ф.Лавров

Продовження інтерв’ю з Федором Лавровим, засновником ДЮКСО клуб “Козацький герць”. Початок тут: Кожен українець, який не вважає себе свинопасом, то є — козак!

КІНЬ — І ПОБРАТИМ, І ЛІКАР
Ще школяриками почали прибігати до коней Олександра Нагорна та Андрій Скоп, які вже нині здобувають фах у профтехзакладах Старокостянтинова і Ґрицева. І самі залюбки займаються (за кожним кінь закріплений), і молодших вчать. Як доглядати, як осідлати. Відпрацьовують біг: риссю, кроком, галопом. Щоб уміли коні вклонитися, лягти, сісти. Найспритніші — джигітування опановують, бар’єри беруть, різні трюки «витинають». Багато чого Федір Олексійович їм показує, дещо з Інтернету дізнаються, запозичують на зустрічах з представниками інших кінних клубів, з якими постійно спілкуються.

Куди тільки не виїжджали: у Волочиськ, Хмельницький, Пиляву, Остропіль, Самчики… І на урочисті свята їх запрошують продемонструвати майстерність, додати «родзинки» та екзотики. Були й на черговій річниці кінного клубу «Тамерлан» у Хмельницькому, де переймали секрети «вищого пілотажу» у київських віртуозів. Спеціально для «парадів» наставник справив своїм козачатам однострої: шаровари і вишиванки (їх донька Лаврова вишила). Кошти на шаровари самі заробили, бо за видовища їм іноді дають якусь копійку. Зустрічали й проводжали славутських козаків на чолі з отаманом Василем Сидором, які кінно рушали на Кам’янець.

— Приємно, що найстаранніші учасники клубу і далі, в дорослому житті, не розлучаються з кіньми, як Олена Новосельська, одна з кращих вершниць, що нині навчається у Львові. Телефонують, дякують за науку і ті, що вже в університетах вчаться, в армії служать, — каже Федір Олексійович. — Відверто кажучи, сподівався, що у цій справі матиму більше підтримки, — продовжує. — Адже утримую коней на свою зарплатню. Треба ж і стайню опорядити, і корми заготувати. Та ще й з дітьми займатися, контролювати, навчати. Це дуже важливо — опікуватися цими дітьми, формувати їхній світогляд, спрямовувати на краще. Невідомо, чи хто хоч аналізує нині в Україні становище сімей, дітей? Приміром, мені болить те, що бачу: повних, нормальних сімей дуже мало. Хлопчики, дівчатка з бабусями виховуються. Тато в Росії на заробітках, мама — в Італії… Чим живе дитина, підліток? Яким він завтра вступить в доросле життя? З телевізорів, комп’ютерних ігор у його свідомість валом котить насилля. А батькам тим часом не до його душі, принизливою працею по закордоннях на життя заробляють… Діти приходять до коней, і ними треба займатися. Я шукаю волонтерів, зацікавлених людей, які уміють і бажають працювати, виховувати, наставляти юних. І безоплатно. Заради ідеї. А ще — лікарів, котрі розуміються на іпотерапії, цілительстві, прагнуть допомагати хворим дітям.

Козацький герць

До мене на заняття з’їжджаються з довколишніх сіл, районів люди з дітьми, хворими на ДЦП. Адже коні, як і дельфіни, здатні зцілювати людей своєю життєвою силою, потужною енергетикою. Я цікавлюся, вивчаю цей вплив вже давно. У Швеції так лікують вже років триста, у Польщі цей досвід поширений… Бував у Кам’янці-Подільському, де теж це практикують у кінному клубі. Люди шукають порятунку, допомоги своїм дітям, адже реабілітаційні центри не завжди хочуть допомагати хворим. А ми приймаємо усіх, хто бажає, безкоштовно. Є і спеціалісти, які безкорисливо надають консультації, вчать цих діток, матерів. І мої найвправніші вихованці допомагають проводити тренування. Але і тут потрібна підтримка зацікавлених, щоб розширити цю роботу, допомога спеціалістів, які не грошей шукають, а прагнуть справі служити. Туго йде з цим.

— Дай Боже, щоб збулася задумка Федора Олексійовича — створити навчально-реабілітаційний кінний центр, — каже Ірина Ігорівна, медсестра з Красилова, котра возить на заняття до Лаврова десятирічну доньку, хвору на ДЦП. — Дуже гарно і абсолютно безплатно діти з нами займаються — і Олександра, і Діана, і Дмитрик. Вправи показують. Донечці подобається виконувати вправи на коні, спілкуватися з ним, з дітьми, не може дочекатися щоразу тієї поїздки. І ми бачимо позитивні результати. Добре, що є люди, чуйні до чужої біди, безкорисливі. Бо у нашому міському реабілітаційному центрі нам відмовили в допомозі. Ми не хочемо медикаментозного лікування, хімії. Адже найкраща допомога хворій дитині — дозовані фізичні навантаження, це нам знаючі лікарі, спеціалісти порадили. Бо ж де ми лише не їздили зі своєю бідою…

Далі буде…

Газета «Подільські вісті»
Д. Гостинна

Теми

Сергій Пікуля

Автор, адміністратор та головний редактор сайту starkonnb.info. Голова комітету громадської організації "Старокостянтинів небайдужий". Більше про автора.

Схожі статті

1 thought on “Кінь – і побратим, і лікар”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.